категорії: блоґ-запис

Цей світ невдячний, я це знаю сам...

теґи: Україна, вірші, вічність, новеньке, історія

Вечірні сни, що йдуть до нас з небес,
Єднають мрії і минулії життя.
Опалюючи нас майже всіх навскрізь,
Лишають попелище для буття.

Та не складемо руки ми ніколи,
Піднімемось з колін і йдемо лиш вперед.
В минулому лишаємо прокльони,
А що в майбутньому? Це поки що секрет.

Там будуть злети і падіння всім
І радість з горем переплетуться знову.
Та не боюсь, я скажу вам усім,
Піднявши гордовито голову угору.

Цей світ невдячний, я це знаю сам,
Для нього ми лиш іграшки-солдати.
Проте, хай що не буде там,
Я підіймусь над ним, щоб все йому сказати.

Що він забув, що ми іще жиєм,
І що повітря вдосталь нам, на повні груди.
Ми павутину між собою всі снуєм,
Та й буде так, допоки є ще люди.

Хай Всесвіт пригадає, що країна,
Яка для нас є центром на Землі.
Що Незалежна, Суверенна і Єдинна,
Ми пращури козаків. На рідній ми землі.